На тижні, що минає, світовою столицею став Пекін, де, можливо, на десятиліття вирішувалася доля світового порядку. Яке місце у ньому відвели Україні, ми зрозуміємо пізніше. Поки що провідні ЗМІ аналізують візит американського президента Дональда Трампа та російського диктатора Володимира Путіна до китайського лідера Сі Цзіньпіня, який на цьому тижні закріпив статус фігури, без якої дедалі важче вирішувати глобальні питання. У Пекіні чудово розуміють, хто приїхав розмовляти на рівних, а хто, перебуваючи у міжнародній ізоляції, бажав отримати буть-яку підтримку.
Проаналізуємо і ми вояж лідерів країн, що воюють, до колеги, який і сам не проти захопити один непокірний острів.
Різниця у прийомі
Видання помітили, що, звісно, Трампа і Путіна зустрічали китайці по-різному. Як зазначило у своєму аналізі агентство Associated Press, обидва візити супроводжувалися масштабними офіційними церемоніями на площі Тяньаньмень з почесною вартою та символічними елементами протоколу. Але Китай навмисно зробив візити американця та росіянина зовні схожими, але політично — дуже різними.
Газета The Guardian звернула увагу на дуже показовий дипломатичний нюанс: Трампа в аеропорту зустрічав віцепрезидент КНР, який має переважно церемоніальну функцію. Путіна — член Політбюро та один із ключових представників китайської партійної верхівки. Видання вважає, що цим Китай тонко продемонстрував різницю у статусі відносин: США для Пекіна залишаються конкурентом і складним партнером, а Росія — частиною формування нового “незахідного” блоку навколо Китаю.
Поїздка Трампа була спрямована на стабілізацію напружених відносин між США та Китаєм, від якого американцям потрібні в першу чергу природні ресурси. Тоді як візит російського диктатора, який наглядно програє війну в Європі, підкреслював його бажання поглибити стратегічне партнерство з Пекіном.
Для Росії цей візит важливий як демонстрація того, що Москва не перебуває в міжнародній ізоляції. Для Трампа — це спроба показати, що він здатний вести прямий діалог із Китаєм у складний період глобальної напруженості. Але головним бенефіціаром виглядає саме Китай, який використовує обидва напрямки для посилення власного міжнародного впливу.
Агентство Reuters зазначило, що підхід Китаю до Трампа був переважно “церемоніально-дипломатичним”. Пекін організував масштабний прийом, приділив велику увагу символічним жестам та публічності, але реальні результати переговорів виявилися досить обмеженими. Після зустрічі не було великої спільної заяви чи проривних угод. Лише після від’їзду Трампа було оголошено про закупівлю КНР американської агропродукції на $17 млрд на рік та 200 літаків Boeing. Аналітик Інституту китайських досліджень Меркатора Клаус Сунґ підкреслив, що характер цих домовленостей досі залишається не до кінця зрозумілим.
Пекін не хоче повного розриву зі США через залежність від американського ринку та світової торгівлі. Тому Китай уникає різких кроків і намагається балансувати між конфронтацією та співпрацею. Пекін намагається грати роль стабілізатора у період глобальної нестабільності. На фоні війни на Близькому Сході, напруження навколо Тайваню та війни РФ проти України Китай демонструє себе як країну, яка підтримує діалог із різними центрами сили. Це частина стратегії Сі Цзіньпіня щодо просування концепції “багатополярного світу”, де вплив США вже не є домінуючим.
Водночас зустріч із Путіним була менш показовою зовні, але значно глибшою за змістом: сторони підписали десятки документів, ухвалили масштабну спільну декларацію та обговорювали стратегічні питання — від енергетики до світового порядку. сторони уклали понад 40 угод про співпрацю у сферах торгівлі, технологій та медіа, а також підписали спільну декларацію, назвавши свої країни «важливими центрами сили в багатополярному світі». Енергетичний сектор було визнано головною рушійною силою цих відносин.
Проте Москва та Пекін не підписали офіційну угоду щодо проєкту газопроводу «Сила Сибіру-2» через Монголію. Старший науковий співробітник Центру аналізу Китаю Лайл Морріс назвав це величезним ударом для Кремля.
Washington Post та Reuters також звертають увагу на нерівність у відносинах Китаю та Росії. На думку аналітиків, Пекін дедалі більше поводиться як старший партнер, тоді як Москва через санкції, економічні проблеми та війну стає залежнішою від Китаю. Саме тому Путін був значно більше зацікавлений у змістовних домовленостях, особливо в енергетичній сфері, тоді як Китай міг дозволити собі вести переговори з позиції сили.
Підсумки візитів
Аналітики вважають, що у геополітичному сенсі головним переможцем від цих візитів став саме Китай. Пекін зміг продемонструвати себе як центр глобальної дипломатії, який одночасно підтримує контакти і з США, і з Росія. Для Сі Цзіньпіна це стало важливим символічним успіхом: у момент глобальної нестабільності саме Китай виглядає країною, до якої змушені їхати як американські, так і російські лідери. Однак це не дало важливих результатів для світового порядку, наприклад, по завершенню війни в України або на Близькому Сході, щоб стабілізували ринки.
Перша перевага Пекіну. По-перше, Китай продемонстрував, що може балансувати між економічною співпрацею зі США та стратегічним союзом із Росією, не роблячи остаточного вибору між ними.
По-друге, Китай фактично закріпив за собою роль головного бенефіціара ослаблення глобального домінування Заходу. Для Пекіна це також можливість просувати власну концепцію “багатополярного світу”, де США вже не є єдиним центром сили.
Практичні вигоди. Поки що є надія, що візит Трампа дозволить Пекіну знизити ризики нової торговельної війни та стабілізувати експорт, що критично важливо для китайської економіки. Паралельно партнерство з Росією гарантує КНР доступ до дешевих енергоносіїв, сировини та політичної підтримки у протистоянні із Заходом.
Для Росії головним результатом стала демонстрація того, що вона не перебуває у повній міжнародній ізоляції. Візит Путіна до Пекіна показав російському суспільству та зовнішньому світу, що Москва зберігає стратегічного партнера світового масштабу. Кремль також отримав підтвердження подальшої економічної співпраці з Китаєм, що особливо важливо на фоні санкцій та обмежень із боку Заходу.
Втім, одночасно стало ще помітніше, що у відносинах між Москвою та Пекіном саме Китай займає позицію старшого партнера. Росія дедалі більше залежить від китайського ринку, китайських технологій та китайських закупівель енергоносіїв. Багато західних аналітиків вважають, що Кремль фактично змушений погоджуватися на менш вигідні умови співпраці через обмеженість альтернатив.
США отримали більш обмежений результат. Для Трампа візит став можливістю показати, що Вашингтон зберігає канали прямого діалогу з Пекіном навіть у період високої напруженості. Американська сторона також намагалася знизити ризики подальшого загострення торговельно-економічного конфлікту та утримати Китай від ще тіснішого союзу з Росією.
Проте стратегічно США не досягли головного — Пекін не продемонстрував готовності дистанціюватися від Москви. Навпаки, після візиту Путіна стало очевидно, що Китай продовжує розглядати Росію як важливий геополітичний інструмент у глобальному суперництві зі США. Саме тому багато аналітиків вважають, що Вашингтон отримав переважно тактичні дипломатичні результати, тоді як Китай — стратегічні.
Так, чи інакше, ці візити стали демонстрацією нового світового балансу, де Китай намагається перетворитися на центральний вузол глобальної політики. Росія дедалі сильніше занутується до китайської орбіти, а США вже змушені враховувати зростаючий вплив Пекіна практично у всіх ключових міжнародних питаннях.
