Продовжуємо аналізувати дії 47 президента США з точки зору отримання дешевих енергетичних ресурсів, що, мабуть, на його думку, легше добитися, контролюючи ці ресурси з Вашингтона. Можливо він і правий, оскільки пропихувати одному йому вигідні торгівельні угоди все важче і важче — навіть країни-союзники не погоджуються на кабальні умови нової американської адміністрації. Тому залишається жорстке втручання. І першою це на собі відчула Венесуела.
Розглянемо, як розвивається сьогодні американська гонка за природними ресурсами.
Венесуельска нафта у кишені?
Здавалося, з захопленням президента Венесуели Ніколаса Мадуро Вашингтону автоматично відкрився доступ до надр цієї країни. Як ми вже розповідали у блозі “Кому наступному Трамп приготував долю Мадуро“, орієнтовно Венесуела має близько 300–305 млрд барелів нафти, що становить найбільші розвідані запаси у світі. Але тут у Трампа виникла перша проблема: американські компанії не готові вкладати інвестиції у добичу цих барелів, оскільки доступ до них отримано з порушенням міжнародного законодавства. Як-то кажуть, господарі Білого дому приходять та уходять, а світова економіка живе по десятиліттями сформованим правилам.
Зовсім нещодавно довелося рятувати свою репутацію родині найбагатшого чоловіка Німеччини 87-річного Клауса-Міхаеля Кюне, статки якого оцінюються в 42,9 мільярда доларів. Тоді спливла інформація, що родинна компанія Кюне Kühne+Nagel збагатилась завдяки співпраці з режимом Гітлера під час Другої світової війни. У сучасному світі сумнівна діяльність буде викрити набагато швидше…
Не виключено, що саме через це більшість провідних американських нафтовидобувних компаній наразі не поспішають вкладати великі гроші у венесуельську авантюру. Також інвестори скептично налаштовані та сумніваються у вартості будь-яких вкладень у Венесуелу, оскільки не гарантована політична стабільність у країні та немає довіри до тимчасового уряду у Каракасі, який завжди був антиамериканським.
«Інвестори хочуть бачити довготривалу стабільність та добрі фіскальні умови для захисту від ризику націоналізації активів, яку ми бачили у Венесуелі в минулому», – цитує Reuters Девіда Бірнса, старшого інвестиційного аналітика American Century Investments, яка є основним акціонером Chevron CVX.N та Exxon Mobil XOM.N.
Одна з причин такої позиції — досвід попередніх націоналізацій нафтових активів у Венесуелі, коли компанії втрачали обладнання чи гроші і великий обсяг інвестицій.
Іранська нафта не на часі
Також у попередньому своєму блозі я розглядала начебто очевидний варіант швидкого прибирання до лояльних США рук другої за нафтовими запасами країни у світі — Ірану. Тим більше, що на той час там дуже динамічно розвивалася революція, яка мала усі шанси на успіх у разі знешкодження силових структур режиму аятоли Хаменеї.
Спочатку все йшло саме по цьому сценарію. Трамп видав кілька погроз на адресу правлячого режиму у Тегерані, попередивши про жорстку відповідь, якщо Корпус вартових Ісламської революції розправиться з протестувальниками. КВІР розправився з протестувальниками з рекордною кількістю жертв. За даними The Times, під час трьох тижнів протестів загинуло щонайменше 16 тисяч людей. За даними Reuters — понад 5 000. Режим втримався, як свого часу це було із сирійським режимом Башара Асада.
Американські політики, зокрема конгресмени рішуче виступили проти військових ударів США по Ірану під приводом «допомоги протестам». На їх думку, військові дії можуть знищити природний протест і зміцнити режим, а не допомогти народові Ірану. Основний аргумент: США не мають воювати під гаслом «допомогти революції», бо це може мати зворотній ефект.
Можливо формально все так і є. З іншого боку не виключено, що ситуація з нафтовими резервами Венесуели продемонструвала неготовність американських інвесторів вкладатися у нестабільні регіони, яким на 100% стане Іран одразу після повалення правлячого режиму.
На відміну від Венесуели у іранського народу навіть немає опозиційного лідера, який би міг сформувати перехідний уряд. На думку американських та ізраїльських експертів, повалення режиму зараз призведе лише до військових дій у регіоні, оскільки ніякі повітряні удари остаточно не знищать військове крило і воно піде у оборону.
Активи Лукойла
Трамп не був би Трампом, якби не спробував отримати бажане в більш спокійному регіоні – а ми, нагадаю, розглядаємо отримання дешевих енергоресурсів, які потрібні для революції Штучного інтелекту, у що сьогодні вкладаються усі багатії планети.
Проваливши швидке поглинання венесуельскої нафти та революцію в Ірані США почали реалізацію більш утопічного проєкту під назвою “Рада миру з питань Сектора Гази”. В його реалізацію можна було б повірити лише при умові підтримки з боку головного “агресора” – Ізраїлю, для якого військові дії у Секторі вимушений захід задля існування держави. І тут підтримки немає, про що звісно адміністрація Білого дому чудово обізнана.
У черговий раз цю позицію продемонстрував премʼєр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу 17 січня 2026 року. У рідкісній критиці на адресу США він зазначив, що склад Виконавчого комітету “Ради миру” не був узгоджений з Ізраїлем і суперечить його політиці. Лише через кілька днів, перебуваючи під шаленим тиском свого головного союзника, Нетаньягу погодився увійти до складу “Ради миру”.
Незважаючи на інколи абсурдні дії президента Трампа, він керується чіткою метою. Тому і в історії з “Радою миру з питань Сектора Гази” треба шукати головну мету, яка точно не пов’язана з щасливим майбутнім палестинців (цього не було в його передвиборчій програмі, на відміну від дешевих енергоресурсів задля прогресу людства). Нею можуть бути завислі у повітрі закордонні активи другої за обсягами нафтовидобутку у Росії корпорації “Лукой”.
Досі Москва не погодилася на їх продаж, який повинен відбутися під контролем казначейства США (саме так захотіли у Вашингтоні). Воно дозволило “Лукойлу” позбутися цих активів, які зненацька потрапили під американські санкції, до 28 лютого 2026 року. Тобто у росіян горять терміни, які встановили американці.
Щоб росіяни були поступлівишими, Трампу потрібно щось Кремлю надати. З мірною годою за рахунок інтересів України у нього погано виходить, через нашу непохитну позицію та ЄС. Але домовлятися потрібно та бажано віч-на-віч. Можливо саме задля цього у зовсім нежиттєздатний орган під назвою “Рада миру з питань Сектора Гази” Трамп запросив російського диктора Володимира Путіна та його білоруського колегу Олександра Лукашенка. До того ж Путін знову отримає міжнародний майданчик, що завжди піднімає його рейтинг удома.
Тому ми можемо констатувати: на сьогоднішньому порядку денному розглядається не питання миру в Україні, або у Секторі Гази, мова все про ті ж природні ресурси…
