Напевно у світі є неофіційні контори, які зараз приймають ставки на те, який уряд скине Вашингтон наступним після венесуельского. Судячи з риторики Білого дому, сьогодні можна припустити, що це Куба. Але якщо пам’ятати, що політика 47-го президента США Дональда Трампа направлена не на досягнення демократії у світі, а на отримання дешевих енергетичних ресурсів та бажання акумулювати їх виключно у руках або під контролем американців, то стає очевидним – серед нових його цілей явно не буде так званого “остова свободи”.
Мета Трампа
Нагадаємо про що я писала у бозі “Трамп готує обвал ціни на нафту“. Там мова була про те, що під час передвиборчої кампанії республіканець обіцяв знизити ціни на світовому енергетичному ринку, у тому числі на нафту. 20 січня Трамп буде “святкувати” річницю повторного перебування на вершині світової політики. Підходить від до цієї дати без обіцяних дешевих нафтових ресурсів. Станом на початок січня 2026 року ціна нафти марки Brent перебуває в районі $60–61 за барель. На 2 січня нового року вартість становила близько $60,32 за барель. Це далеко від омріяних американськими інвесторами та промисловцями $50, а краще $40 за барель.
І ОПЕК ніяк не може домовитися про збільшення видобутку нафти настільки, щоб надлишок пропозицій на ринку опустив ціну на бажаний рівень. Країни ОПЕК та їхні партнери в межах формату OPEC+ на початку 2026 року дотримуються обережної та стриманої політики у сфері нафтовидобутку. Після поступового збільшення видобутку впродовж 2025 року, коли було частково згорнуто раніше запроваджені добровільні обмеження, альянс вирішив узяти паузу й утримувати поточні рівні виробництва. Таке рішення зумовлене побоюваннями щодо можливого надлишку нафти на світовому ринку, сезонного зниження попиту, а також загальної невизначеності в глобальній економіці.
ОПЕК виходить з того, що у 2026 році попит і пропозиція мають бути відносно збалансованими, а не з того, чого бажає Вашингтон. Загалом, як вважають експерти, стратегія ОПЕК+ нині зводиться до збереження контролю над ринком і гнучкого реагування на зміни кон’юнктури, а не до агресивного збільшення нафтовидобутку заради нижчої ціні.
У таких умовах досягти бажаної ціни можна або шляхом шаленого видобутку власних ресурсів, що виснажить американські запаси, або контролем над чужими запасами. Чи не це сталося у Венесуелі?
“Ми збираємося залучити наші найбільші нафтові компанії — найбільші у світі — витратити мільярди доларів, відновити зруйновану інфраструктуру — нафтову інфраструктуру — і почати заробляти гроші для країни, — сказав Трамп після захоплення військовими США президента Ніколаса Мадуро.
Хто наступний
Кампанія проти нинішнього уряду Венесуели почалася влітку під приводом боротьби з наркотрафіком. Мабуть саме тоді увесь світ “з жахом” дізнався, що, виявляється, головним наркобароном у світі є Ніколас Мадуро! Якщо відкинути жарти, те, що кінцевою метою є саме нафтові родовища цієї країни, я писала у блозі “Трамп підбирається до нафти Венесуели” ще у жовтні 2025 року. Як ми бачимо, для реалізації цього плану Білому дому знадобилося кілька місяців.
Наразі ми бачимо, як “сірник” невдоволення економічним становищем підпалив революцію ще в одній багатій на нафту країні. В Ірані, де здавалося через вигнання опозиції і інтелігенції протягом десятиліть та через страту можливих лідерів протесту немає потенціалу для спротиву режиму, вже тиждень тримається протестний рух. І він доволі радикальний.
Багато експертів з питань Персидської затоки обережно роблять прогнози відносно перспектив цього протесту. Але в одному вони впевнені, без іноземного втручання і цей протест захлинеться в іранській крові. Можна припустити, що цього разу американці втрутяться у ситуацію. Звісно, не заради торжества демократії у всьому світі, а зарази запасів нафти цієї країни.
Відповідний натяк Трамп вже зробив.
“Якщо Іран відкриє вогонь по мирних протестувальниках і жорстоко вбиватиме їх, за своїм звичаєм, Сполучені Штати Америки прийдуть їм на допомогу. Ми готові діяти”, — заявив очільник Білого дому на минулому тижні.
Понад чверть усіх світових доведених запасів
Можна вже казати, що венесуельска нафта у американській кишені. Якщо припустити, що у підсумку революції в Ірані американці будуть контролювати і ці запаси, в цілому вийде, що вони будуть розпоряджатися обсягом у понад чверті усіх світових доведених запасів “чорного золота”.
Орієнтовно Венесуела має близько 300–305 млрд барелів. Це найбільші запаси у світі. Іран — близько 205–210 млрд барелів. Виходить, американці можуть розраховувати на 510–515 млрд барелів нафти. Це більше, ніж запаси Саудівської Аравії, Іраку і Кувейту разом узятих. При сучасному світовому споживанні (~100 млн барелів/день) цього обсягу теоретично вистачило б більш ніж на 14 років для забезпечення усього світу.
Навіть без Венесуели та Ірану США вже є найбільшим виробником нафти у світі (сланцевої нафти), а також ключовим експортером цього ресурсу. Якщо ж додати контроль над запасами Венесуели і Ірану, американці отримують три важелі впливу одночасно:
- обсяги видобутку,
- швидкість введення нафти на ринок,
- геополітичний контроль над альтернативними постачальниками.
Звісно за таких умов Трампу буде легше досягти обіцяного в період передвиборчої кампанії результату по дешевим енергоресурсам і у $50 за барель, і у $40. А може опустить нафту і ще нижче.
