Реформа деінституалізації — один із наймасштабніших соціальних викликів для України. Йдеться про поступову відмову від системи інтернатів і перехід до сімейних та громадських форм виховання дітей. Цей процес потребує не лише зміни підходів, а й значних фінансових ресурсів. Громади мають створювати нову інфраструктуру, розвивати послуги підтримки сімей, навчати фахівців і забезпечувати сталі джерела фінансування.
У цій статті видання InvestNews розгляне, скільки реально коштуватиме громадам впровадження деінституалізації, які джерела фінансування передбачені та як Україна планує перейти до сучасної системи захисту дітей у найближчі роки.
Що таке деінституалізація і навіщо вона потрібна
Деінституалізація — це процес реформування системи догляду за дітьми, який передбачає поступову відмову від інтернатів та інших закритих установ на користь сімейних і наближених до сімейних форм виховання. Основна мета — створити умови, у яких кожна дитина зможе зростати в безпечному, підтримувальному середовищі, а не в ізоляції від суспільства.
Така реформа необхідна не лише з гуманітарних, а й з економічних причин. Дослідження показують, що утримання однієї дитини в інтернаті коштує державі значно дорожче, ніж підтримка її у сімейному середовищі або через послуги громад. Крім того, інтернатна система часто не забезпечує достатнього рівня розвитку, соціалізації та підготовки до самостійного життя.
Саме тому Україна поступово переходить до моделі, де ключову роль відіграють громади — вони створюють дитячі будинки сімейного типу, центри підтримки сімей, служби соціального супроводу та освітні інклюзивні програми.
Фінансове навантаження на громади
Реформа деінституалізації в Україні вимагає не лише зміни підходів до виховання дітей, а й суттєвих фінансових ресурсів. Громади стають головними виконавцями цієї трансформації, адже саме на місцях потрібно створювати умови для проживання дітей поза інтернатами — у сімейних або наближених до сімейних формах догляду.
Основна частина навантаження лягає на місцеві бюджети, які тепер мають фінансувати створення нової інфраструктури, підготовку персоналу та соціальний супровід сімей.
До основних витрат належать:
- Будівництво або реконструкція житла для малих групових будинків і дитячих будинків сімейного типу;
- Облаштування побутових умов — меблі, техніка, комунікації, системи безпеки;
- Навчання фахівців — соціальних працівників, вихователів, психологів, патронатних вихователів;
- Підтримка сімей — регулярні виплати прийомним батькам і патронатним родинам;
- Фінансування соціальних послуг — медичний супровід, психологічна допомога, транспортні витрати.
За оцінками Міністерства соціальної політики, на створення одного малого групового будинку потрібно від 4 до 7 млн гривень, а щорічне його утримання обходиться громаді у 1,5–2 млн гривень.
Крім того, щомісячні виплати патронатним вихователям становлять у середньому 25–30 тис. грн, не враховуючи державної допомоги на дітей. Для громади, що підтримує 10–15 таких сімей, це додатково 3–5 млн грн на рік.
Загалом, повна реалізація програми деінституалізації у середній територіальній громаді може потребувати від 10 до 25 млн грн щороку. Частину коштів компенсують державні субвенції та гранти міжнародних партнерів (ЄС, UNICEF, USAID), але навіть цього часто не вистачає. Особливо складно невеликим громадам, де бюджети обмежені, а власних фахівців бракує.
Таким чином, деінституалізація — це не лише соціальна, а й економічна реформа, що потребує системного підходу та стабільної фінансової підтримки. Без довгострокового планування й координації з боку держави громади ризикують не витримати навантаження, а сама реформа — залишитися на рівні пілотних проєктів.
Джерела фінансування реформи
Фінансування реформи деінституалізації в Україні має змішану структуру: частину коштів надає держава, частину — міжнародні партнери, а левова частка відповідальності покладається на місцеві бюджети. Такий підхід дає змогу забезпечити більш гнучке управління ресурсами, але водночас створює виклики для громад, особливо у регіонах із низькою економічною спроможністю.
Державні програми та субвенції
Основне джерело фінансування — державні програми соціального захисту дітей, що реалізуються через Міністерство соціальної політики України. Держава фінансує:
- Створення та ремонт малих групових будинків;
- Виплати прийомним сім’ям і дитячим будинкам сімейного типу;
- Навчання соціальних працівників і вихователів;
- Розробку нормативної бази та методичних рекомендацій.
У 2025 році уряд також планує розширити програму “Держава у смартфоні”, що передбачає цифровізацію процесу оформлення виплат і моніторингу соціальних послуг, аби громади могли ефективніше розподіляти кошти.
Міжнародна допомога
Важливу роль відіграють міжнародні донори — UNICEF, USAID, Європейський Союз, Світовий банк, ПРООН. Вони надають гранти, технічну допомогу та консультативну підтримку.
Зокрема:
- UNICEF фінансує пілотні проєкти з розбудови послуг для сімей із дітьми;
- ЄС підтримує інфраструктурні ініціативи в громадах, що проходять перехід від інтернатів до сімейних форм догляду;
- USAID допомагає розробляти навчальні програми для соціальних працівників і фахівців служб у справах дітей.
Загалом, за останні роки міжнародні організації інвестували понад 1,5 млрд грн у розвиток послуг підтримки сімей і дітей в Україні.
Місцеві бюджети та партнерські ініціативи
Попри зовнішню підтримку, саме громади несуть основне фінансове навантаження. Вони покривають:
- Оплату комунальних послуг для малих будинків;
- Заробітні плати соціальних працівників;
- Фінансування місцевих програм підтримки дітей і сімей;
- Співфінансування з державних грантів.
Деякі громади залучають приватних партнерів — бізнес, благодійні фонди та місцеві ініціативи. Наприклад, створення дитячих просторів чи центрів підтримки сімей часто реалізується через публічно-приватне партнерство, де громада забезпечує приміщення, а бізнес — технічне оснащення чи ремонт.
Приклади впровадження в регіонах
Хоча реформа деінституалізації перебуває у процесі реалізації, десятки українських громад уже зробили перші кроки до створення альтернативних форм догляду за дітьми. Їхній досвід показує, що навіть у складних умовах воєнного часу можливо поступово відмовлятися від інтернатної системи, замінюючи її локальними, гнучкими та сімейно орієнтованими послугами.
Львівська область
Львівщина стала одним із регіонів, де деінституалізація розпочалася ще до повномасштабного вторгнення. У кількох громадах створено малі групові будинки для дітей, які раніше перебували в інтернатах. Тепер діти виховуються у домашніх умовах, із постійною підтримкою вихователів і психологів. Проте існує нестача кваліфікованих фахівців і недостатнє фінансування місцевих програм — особливо після 2022 року, коли ресурси переорієнтували на гуманітарні потреби.
Дніпропетровська область
У громадах Дніпропетровщини зроблено акцент на цифрових інструментах соціальної підтримки. За допомогою платформи “Соціальна громада” ведеться електронний облік дітей, які потребують допомоги або ризикують потрапити в інтернат. Це спрощує координації між службами у справах дітей, медичними та освітніми закладами. Однак, є обмежена кількість фахівців, які вміють працювати з цифровими реєстрами, та повільна адаптація процесів на місцях.
Черкаська та Полтавська області
У центральних регіонах України головний фокус зроблено на розвиток послуг раннього втручання та сімейного консультування. Приклад: створення Центрів підтримки сімей, де батьки можуть отримати юридичну, психологічну та фінансову допомогу. Але нестача приміщень і стабільного фінансування, ускладнює масштабування таких ініціатив.
Західні області
На Закарпатті та Івано-Франківщині активно працюють проєкти UNICEF та Save the Children, які допомагають громадам із реконструкцією дитячих будинків під центри сімейного типу. Завдяки цьому понад 60 дітей повернулися у сімейне середовище або були влаштовані у прийомні сім’ї. Водночас існують тривалі бюрократичні процедури й обмежена координація між місцевими радами та центральною владою.
Східні регіони
На сході України процес деінституалізації просувається повільніше через активні бойові дії. Багато закладів переміщено або тимчасово закрито, а діти евакуйовані у безпечніші регіони. Водночас навіть у прифронтових громадах створюються кризові центри для сімей, щоб запобігти потраплянню дітей до інтернатів. Наявність гуманітарної підтримки міжнародних партнерів допомагає утримувати базові соціальні послуги. Проте, за цим стоїть руйнування інфраструктури, дефіцит кадрів і нестача фінансів.
Перспективи на 2025–2030 роки
Реформа деінституалізації в Україні — це довгостроковий процес, який потребує системної роботи щонайменше на найближчі 5–10 років. Попереду — найскладніший етап, що передбачає не лише скорочення інтернатів, а й створення ефективної, сталої мережі підтримки сімей та дітей у громадах.
До 2030 року уряд планує поетапно скоротити кількість великих інтернатних закладів, перетворюючи їх на центри підтримки сімей, заклади раннього втручання або соціальні гуртожитки для молоді. Очікується, що до 80% дітей, які нині перебувають в інтернатах, зможуть повернутися у біологічні або прийомні сім’ї. Водночас необхідно забезпечити працевлаштування персоналу інтернатів у новій системі соціальних послуг, щоб уникнути соціальної напруги.
Ключовий пріоритет на 2025–2030 роки — створення локальних центрів підтримки сімей і дітей, доступних у кожній громаді. Це включає служби соціального супроводу, кризові центри, дитячі денні групи, психологічну допомогу. Важливим напрямом стане цифровізація — створення єдиних електронних реєстрів дітей і сімей у складних життєвих обставинах, що дозволить координувати допомогу швидше та прозоріше.
Для ефективної роботи нової системи необхідно оновити підготовку соціальних працівників, психологів, педагогів і юристів. З 2025 року заплановано державну програму перепідготовки кадрів у партнерстві з університетами та міжнародними організаціями. Особливий акцент робитиметься на міждисциплінарній взаємодії — щоб соціальні служби, школи, медики й громади діяли спільно.
Деінституалізація потребує стійкого фінансування, яке не залежатиме від політичних змін чи донорських грантів. Планується створити Національний фонд підтримки сімей і дітей, куди надходитимуть кошти з держбюджету, місцевих податків і міжнародної допомоги. Громадам надаватимуть гранти на розвиток соціальної інфраструктури, а також стимулюватимуть партнерства з бізнесом через податкові пільги.
Одним із головних викликів залишиться інтеграція дітей з інвалідністю або важкими захворюваннями у громади. До 2030 року планується створити мережу інклюзивних центрів і збільшити фінансування програм асистованого проживання. Такі діти зможуть отримувати допомогу поруч із домом, а не в інтернаті, що забезпечить їм кращу соціалізацію і якість життя.
Успіх реформи неможливий без підтримки місцевих жителів і громадських організацій. Потрібні інформаційні кампанії, що пояснюватимуть переваги нової системи, зменшуватимуть стигму навколо прийомного батьківства та соціальних послуг. Громади мають відігравати ключову роль у моніторингу якості та ефективності реформ.
